Пријшли; стали в дворі коло ганку — повнісенькиј двір, нігде голки просунути; послали просити лакеја, шчо б сказав панові; обішчали навіт „на табак“ лакејеві, коли швиденько панові скаже.
Василь Семенович шче спав і з ліжка почув шчось за гомін, за топіт. Він позвонив лакеја; роспитав, шчо то. Тој сказав. Наче хто голкоју шпигнув вельможного пана, — так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мершчіј убраньньа; випив на хватку стакан чају ј, не гльадьа на те, шчо жінка, ламајучи руки, благала не виходити, вискочив з хати червониј, сердитиј…
Він догадавсьа, шчо це не даром ціла пісчанська громада присунула — та думав својеју сміливостьу зразу јіјі осадити.
— Шчо вам треба, пісчане? — сказав він хоч грізно, але здержујучись.
— До вас, пане…
— Чого?
— За грішми, пане…
— За јакими грішми? — скрикнув пан і гльанув гостро на громаду.
— Шчо два роки служили, пане…
— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити…
Мовчать передні, кланьајутьсьа.
— Јак повинні? — обізвавсьа хтось з середини. За плату ж то ј служили…
— За јаку плату?… Закон велів!
— Закон? — знову викрикује з середини: — То ви сами настановили такиј закон!…
— Хто там озивајетсьа? — питаје пан. А ну, виходь сьуди, та побалакајемо…
— А чорта! давај гроші!
— Хто озивајетьсьа, сьакі-такі сини? — кричить уже на все горло пан. — Хто сміје бунтовати? — Та ј підскакује до передніх.
