Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/27

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 19 —

крајньу дошку, шчоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалосьа, стара голова не здержувалась на вјазіх — хилиласьа на груди. Оришка болізно піднімала јіјі, і тьажко стогнала… Мотрьа не переставала плакати. Гіркиј јіјі плач, стогнаньньа Оришки зливалисьа в купу, носилисьа по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони дльа дочки ј дльа матері; здавалась темноју хата, ј світ, шчо вривавсьа у вікна, чорнів у вічьчьа в них… І стојала в темноті тіј шче темніша дальа јіх — чорна, темна, страшна, з худим зјіденим нуждоју, лицем, з злими од голоду очима…

Таке лихо скојілось перед обідом. Страва давно стојала в печі: шче јак у волость ішла Мотрьа, то засунула, шчо б упрівала. Тепер ніхто ј не згадав про нејі. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидавсьа до печі. Обидві навіть забули про обід.

Так день настав; так і минув. Одходьачи на спокіј, сонце обдало земльу блискучим проміньньам; земльа на прошчаньньа усміхнуласьа — і потемніла. Спустиласьа ніч; викликала собі на втіху зорі; викотивсьа зза гају місьаць — і став огльадати околицьу… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутьті теплојі ночі, — не спав тільки один соловејко, виспівујучи в зеленім садочку своју льубу пісньу, — та не спало шче лихо в Оришчинім та в Мотринім серці… Завело ј воно своју пісньу — гірку, журливу, безнадіјну… І не росходилась та пісньа по світу, не окликалась луноју в лузі, јак соловејкова; а, јак важкиј камінь, нальагала на душу, морочила голову цілим ројем темних гадок, пекла серце нерозважноју тугоју… Мотрьа ј Оришка не спали, не плакали, — тільки то одна, то друга зітхала… І відкільа це лихо взьалосьа? і чого воно до них причепилосьа?… чим була Мотрьа Остапові?… чим вона тепер осталасьа?… Мотрьа ј Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка?… покритка-дівка?… Ні жінка, ні дівка, а замужньа вдова… Гріх перед богом, —