А пісчане слідом за ними послали в Красногірку Васильа Деркача нишком довідатись: чи дома пан? шчо чутно?
Деркач незабаром вернувсьа.
— Немаје, каже. — Учора звечера зібравсьа, та з паніјеју ј појіхав… не сказав і куди.
— Еге… значить наша правда! Не даром перельакавсьа…
— Гльадіть же! Не попускај, братцьа, свого! — викрикували пісчане, росходьачись по домівках. На диво козакам, а на злість жида, рідко хто зајшов до јого ј у шинок.
Коли це, на ранок — летить у Піски сам справник, летить стрьапчиј, летить становиј. Сказано — ціле „временне отділеніје“. Пријіхав і посередник. А незабаром, слідком за ним, вступила москалів сила… Громада збиласьа в купу, јак овечки під дошч та лиху годину. Ніхто — ні пари з уст. Тільки чутно — важке зітханьньа, та јакијсь тихиј гул… Москалі зајшли з боків — і кругом, јак кільцем, обложили громаду.
Кривинськиј, јак посередник, вијшов на-перед громади, та став допитуватись: чого вона бунтује?
— Ми не бунтујемо, добродіју… Ми свого просимо…
— Јакого свого!
— А так! за ві-шчо ж ми два роки служили?… дурно?? — хтось подаје голос з середини.
— Хто там кричить? давај сьуди! зіпонув Кривинськиј.
Громада затовпилась; шче тісніше збиласьа в купу; стали один одного за појаси брати…
— Сьуди јого давај! хто викрикуіе? — желіпаје посередник.
Москалі кинулись до крајнього…
— Не давај, братцьа, за шчо нас бити? за ві-шчо нас нівечити?…
