Громада стала напірати на москалів; москалі на громаду. Підньавсьа крик, гвалт; счепиласьа біјка з москальами… Льуде, зачувши таку колотнечу, біжать јак на пожежу дивитись. Чоловіки — аж до самих москалів; жінки на тини поспинались — з огородів… Дід Улас — стариј, не видержав натовпу, — упав… Москалі підньали . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Чіпка побачив. Закипіло јого серце, заболіла душа… Біга поміж козаками, метајетьсьа на всі боки: — Братцьа! кричить: — не дајмо глумитисьа над нами! Не дајмо знушчатисьа над дідом… ходім братцьа!… Тимохвіју! Петре! Јакиме! збірајте громаду до купи! Не дајмо, братцьа!…
А ті — јак побачили, шчо не переливки, — та — тільки видно — через село…
Чіпка јіх лаје, батькује, молить, просить; кидајетьсьа то в тој бік, то в другиј; то підскочить до москалів, то вертаје до својіх.
Побачив Грицька.
— Грицьку! братіку! Ти бачиш? кров безневинна льльетьсьа… Діда Уласа ледве живого підньали на вітер.. Не дајмо!…
Грицько не одказав на це ні слова, — та мершчіј від Чіпки, та в чужиј огород, та ј присів за лісоју…
Кинувсьа Чіпка до крепаків… Тут јого ј схопили.
— Ја — вільниј! — кричить Чіпка: — Ја — козак!
— А коли вільниј та козак, то не бунтуј льудеј! — зіпонув справник. — Ложіть јого!
Довго боровсьа Чіпка… Шче довше јого били....
Ні крикнув, ні застогнав! Устав — наче з хреста зньатиј. Очі червоні, налилисьа кровју, горіли, јак у звіра; на виду — блідиј-блідиј, мов післьа тьажкојі хвороби… Повів він страшними очима по всіј громаді, гльанув хижо на панство, на москалів — і підтьупцем побіг до дому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .