ду: бліді обличьчьа позадиралисьа в гору; очі — повиводило з лоба; з рота — вилітала легенька смужка синього димку… Вони горіли тихо-тихо, јак вугіль тліје… „Це все ти наробив!… це все твојі вчинки!…“ гукав голос… „За ві-шчо ж ти чоловіка вбив? За шчо діток, жінку осиротив?… Чим винуватиј сторож, коли јого господарь посилаје стерегти добра, ловити злодіја?… Шчо то ти поробив з тими пьавками льудскими?… Шчо??… З ситих, повних, шчо, обпившись крови, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свіј довгиј вік нассали… А от, бач: шчо б знову такими стати, јак були, вони поробилисьа в стократ хижішими; прожерливішими… На голодного ј холодного, на пјаного ј тверезого, на сонного ј несонного, на сироту, на старцьа — вони кидајутьсьа, јак голодні собаки на шматок хліба… Бач, јак вони смокчуть кров з жил льудських?… Бачиш?… А то — шчо?… Льудеј опојів, горілкоју попалив… Каторжниј! розбишака!…“ Чіпка знемігсьа, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на земльу… А голос, јак бурьа, носивсьа кругом јого — ј страшенно викрикував: „шчо ти наробив, льутиј, каторжниј?!…“ Чіпка припадав ниць, мов хотів сховатисьа… А голос тој проривавсьа в кожну кісточку, в кожну жилочку; морозив јіх жахом; пік огнем туги… Чіпка не витремав. Јак скажениј звір, шчо бојітьсьа води — труситьсьа ј льутује, забачивши јіјі, — забувши все на світі, несамовито кидајетьсьа на встрічнього ј поперечнього, — так Чіпка кинувсьа, скочив у гору… „Згинь, прокльатушча від мене! хај тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіје… Шчо ти мені таке?… Жінка?… сестра??… мати??… Ја тебе всього двічи чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, јак коза… Чого ж ти сьуди лізеш?… чого ти мішајешсьа?… Ти мені вибивајеш очі тим, шчо мені самому не даје спокоју, шчо моје серце одвертаје від доброго, а підіјмаје руку на лихе?… від
