Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/280

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 272 —

чого ја сам тікају — та ніјак не втечу; ховајусьа — та не заховајусьа, — та все глибче та глибче топльу своју голову в пјаніј горільці… Геть собі!… згинь!…“ Від јого гучного голосу тінь затремтіла; подаласьа в гору; вишче, вишче… Небо загоготало; затрішчало — ј запалило огнем… Горить, трішчить, ламитьсьа, падаје; кричить, лементује, молить… всі голоси зливајутьсьа в один голос — у голос невиразнојі тьажкојі туги; скрізь чутно — плач, лемент… І все те жере огонь — то својім широким, льутим полумјам, то својіми гострими јазиками — лиже… Лизне — ј тільки чорна вуглина післьа јого зачорніје; лизне шче — вуглина побіліје, роспадајетьсьа на попіл… І піднімаје јого в гору широка огньана хвильа, ј залопотавши, несе високо-високо… Огонь росходивсьа, розігравсьа… Уже він кругом охопив Чіпку; вже досьагав својіми довгими јазиками до јого тіла; цілував јого вид… Гльане Чіпка… То ж не огонь, то льудська кров хвильами хвильује… „О-о-ј!…“ скрикнув він — і несамовито кинувсьа.

Стојав уже вечір на дворі. Сонце закотилосьа за гору червоно-червоно, не мов обпилосьа тијі крові, шчо була пролита за день. Село, наморене то біјкоју, то дивовижоју, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди льудські сльози, прокльони, молитви… У печіх палало полумја — вариласьа вечерьа; льудські тіні снували поуз јого — ј на хвилину — другу закрили јого собоју, не мов јакоју запоноју. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонцьа жеврів кровјано-красноју зореју…

Скочив Чіпка — ј почув, шчо по всіх јого жилах, у кожніј кісточці, јак блискавиці, забігали огньані спички; злившись у голові до купи, вони рвали јіјі огнем… Тіло в јого горіло; в думках сон мішавсьа з бувальшчиноју; серце боліло, замерало, кипіло невимовним злом… Він вијшов на двір — хоч провітритись. Свіжиј вітрець