пахнув јому в гарьаче лице; закрутив у носі — аж покотилисьа з очеј сльози… Гльанувши на західне зарево, — він зразу запльушчив очі; воно јіх різало болізно, непривітно… А на другім крајі неба, на супроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.
Чіпка вијшов посеред двору, ј почав обдивльатисьа. Кругом пусто ј глухо! Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко, — так важко, јак шче ніколи не було… Болі з тіла доходили до серцьа, дојмали јого; голова горіла; думки мутилисьа: ображали јого неправдивоју кароју, льакали льудьским сміхом… Він раднішиј би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, — аби тільки забути те, шчо було! А воно стојало, јак страховишче, перед јого очима; јак те марево, мінилосьа в јого думках. То учувавсьа јому глухиј, здавлениј сміх; то, мов ненароком, гострі, јак спички, жарти в розмові; то по-всьак-часне прьаме вибиваньньа на очі… Він знемогав від муки. „Крашче б ја не родивсьа, або мене забито, — ніж отаке терпіти!…“
Душа бажала поділитисьа з ким-небудь својім лихом: серце — вилити накипілі сльози. Так же кругом — ні духа! Ламајучи руки, жалібним погльадом подививсьа Чіпка на західне зарево, та ј посунувсьа смутниј в хату… І жалко ј страшно було дивитисьа на јого сумну постать, шчо так виразно чорніла між двома заревами світу — місьачним і західнім. Наче виходець з того світу, мов грішна душа, бита својіми тьажкими переступами, зібраласьа кајатись перед богом, — та не змогла: замість молитви, уста шептали прокльони, перечитујучи својі гріхи…
А товариство — Пацьук, Лушньа, та Матньа, — јак побачило, шчо за баталіја піднімацетьсьа в Пісках, — та мершчіј ноги на плечі, та по за хатами, та по за
