огородами, аж у Крутиј Јар, та ј засіло в шинку в свого давнього знакомого жида Оврама… Прокружали цілісенькиј день на останні гроші, росказујучи всьакому, хто заходив у шинок, јаке світопредставленіје скојілось у Пісках… Уже смеркло.
— А шчо, братцьа, чи не навідатись нам у Піски: шчо там діјетьсьа? каже Лушньа до товаришів. — Чи не запопали бува нашого Чіпку, бо шчось він там дуже јуртувавсьа?… Тут уже тікати мершчіј, коли лихо; а він — кличе рьатувати!…
— Іди ти, коли хоч, — одказујуть јому Пацьук та Матньа: — ми тут зостанемось….
— Ні, ходім разом, — підмовльаје Лушньа: провідајемо справді Чіпку… хоч він чудниј собі, а вас таки, — нігде правду діти, — хороша душа, і товариш шчириј… вже ні за шчо тебе не видасть!…
— Ја не піду, хоч мене ріжте, — каже Матньа. Шчо б справді шче москаль спіјмав, та дав чосу…
— Та ј ја зостанусьа з Јакимом, — туди ж і Пацьук.
Лушньа почухавсьа. Він знав, шчо тепер справді в Піски јти не безпешно; одначе совість јого мучила, шчо так товариша кинули…
— А шчо ж јого казати, — веде він річ далі, — коли запитаје Чіпка: де були?…
— Шчо ж јому казати? — одказује Матньа. — Нічого не казати!… Шчо він за спрос?
— Збреши шчо небудь, бо справді не гаразд… раје Пацьук. — І чому ми јого не взьали з собоју?… А тепер, може, вже ј у Пісках не маје, — москаль узьав…
Пацьукови жалошчі всіх уразили: всі мовчали, ніхто нічого…
— Ну, сидіть же ви, братцьа, — трохи згодом сказав Лушньа, — а ја піду, довідајусь…
Пішов. Вихопивсьа на гору, гльанув на широке роздольльа — ј побачив Піски, јак в тумані, залиті місьачним світлом… Між темноју тіньнју голих верб біліла