Чіпка пізнав голос. Сміх над јого молитвами, над јого сльозами, товариська зрада, докора — разом кинулись јому в голову, схопили за серце…
— Убју!… аж сичав він, та вхопивши макогін, босоніж з хати…
На шчастьа, Лушньа почув тихиј скрип босојі ноги, гльанув — і одскочив у бік… А Чіпка обіруч попер макогоном прьамо.
— Убју!… гукаје він шчо сили, та знову біжить за макогоном.
Лушньа — далі… Поки достав Чіпка макогона, Лушньа опинивсьа геть далеко…
— Вон, сучиј сину! Шчо б ваш дух не смердів коло мого двору! — кричить Чіпка на все горло. — Убју, тільки побачу хоч з далека…
— Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів, Чіпко?… За ві-шчо ти нас лагодиссьа вбивати?… зупинувшись так, може, за гони, гукаје Лушпньа.
— Ја через вас сорому набравсьа… мене через вас нівечено… Вон!… Товариша бјуть, а ви по шинках гульајете, та шче ј сміјетесь?… Це вже не первина… Тоді в пана… сами завели, сами ј покинули… А тепер — тута!… Је ви товариші, друзьаки?… Собаки, а не товариші!… Вон!! Та кинувши макогона об земльу, пішов назад у хату ј засунув за собоју двері.
Лушньа постојав-постојав, та знову підіјшов під вікно. — Чіпко!… Чіпко́!
Чіпка лежить на полу, мовчить.
— Оже не сердьсьа!… Ось вислухај попереду… Хіба б же ми тобі, ти думајеш, не помогли?… Та ми б радніші… Ми ото, јак побачили тебе, та разом і кинулись по улицьах скликати льудеј… Ја побіг до Сидора в кузньу молотка взьати… Коли огльанусь — аж Петро з Јакимом кричать… Дивльусьа — аж јім уже руки скручујуть десьатники… ј старшина коло них… Ја мершчіј на поміч, хотів оборонити; а вони ј мене
