змерз у тіј гаспидськіј чорніј, шчо трохи душі не витрьасло, — аж печінки підкидајутьсьа… І почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.
Чіпка повірив Лушні. Стало јому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.
Лушньа увіјшов у хату; вніс за собоју макогін, шчо покинув Чіпка на дворі.
— Та ј у тебе в хаті, — хоч вовків гони!… привітавсьа Лушньа. — Чи немаје хоч горілки погрітисьа?
— Чорт-ма! Лізь на піч, коли хоч…
Лушньа побравсьа на піч та, не розгльадајучись, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.
Лушньа лежав та радів, шчо так діло обіјшлосьа. Турбувавсьа тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Јакимом, та наструнчити јіх, шчо б уже в один голос співали… Він справді став побојуватись Чіпки… „Коли б шче самому в брехунах не остатись, а то…“ думав він, мовчки.
Чіпка собі мовчав, хоч те ж не спав. Перед јого очима кујовдилась денна заверьуха, крутилась, вихорилась… Серед ночі, при місьаці, при тьажкім болі тіла, всі денні пригоди вставали перед ним, јак те страховишче; крутили јого, кидали то на один бік, то на другиј; не давали болі затихнути, думці забутисьа… Він лежав, јак у вогні… Душа мліла ј боліла — помстоју; серце гукало — оддьачити; розум пашив — злом…
— Тимохвіју!
— Чого?
— Ти не спиш?
— Ні, не спльу.
Чіпка замовк.
— Не знају… чи казати, чи мовчати?… не сміливо знову озвавсьа, перегодьа трохи.
— Про шчо? кажи!
— У день сьогодні ја спав… мені приснилосьа…
Чіпка вимовльав кожне слово з протьагом, мов не-
