лазить з тьажкојі праці, замовив тільки одно слово, шчо јому треба јісти, треба ј жити, — шчо — дај же мені плату хоч за оці останні два роки, шчо робив на тебе… так вони, бач, јакојі заспівали?… „Бунтовшчики!… розбіјники!…“ За ними ј сила… Навели на нас москалів, били нас, нівечили, знушчалисьа перед усім звітом… Так оце правда? Це вона??… Ні, Тимохвіју! Коли так… Не дајеш — ласкоју: оддаси—силоју! Насилајеш на нас усьаку наволоч; позориш нас серед білого дньа за те, шчо ми просимо сльозами; взивајеш розбишаками… Коли ж так… темна ніч покаже, — де моје, де твоје!
Лушньа слухав, дух притајівши, бојавсьа поворухнутисьа, здихнути… зовсім оторопів. Він зроду не чув, шчо б хто казав про се, та шче таким зичним голосом, з таким страшним завзьатьтьам.
А Чіпка не вгавав; він зупинивсьа тільки перевести дух.
— Чи так, Тимохвіју!
— Так, Чіпко, — ледве вимовив Лушньа.
— Од сьогодні — шабаш пити! годі гульати!… Станьмо ј ми такими, јак льуде… Знајдемо роботу, — рук не позичати… А про те — свого не забувајмо! І вони так робльать… Коли вони вміјуть під нас підіјздити, — навчімосьа ж і ми під них! Хај знајуть, нехристи, де правда! Коли је вона, — то дльа всіх хај буде рівна; коли нема, — то всім нема!
— Добре, Чіпко! јіј-богу, добре! — обізвавсьа Лушньа, так јому подобалась така рівна правда. — Ја першиј брате, радиј хоч і сьу ніч затесатись до пана, та росказати јому — де правда…
— Та не пан один, Тимохвіју, — не він один!… Усі нальагли на нашу шију… всім бажајетьсьа појіздити на јіј!… Пан, јак пан: він тільки своје діло знаје — панське!… Коли б до нас старші над панами правдиші були… і пан би був не тој! Вони б довідались, чого льуде страж-
