в ладу; годував би діток, јак другі — от јак Грицько… А то — мати… та рідна мати, шчо тебе на світ народила — ј та стала тобі ворогом!… Хіба воно легко то, Тимохвіју? Згадају, — серце розривајетьсьа; душа болить… А все через ту земльу… Хоч і не в землі, бач, сила… Ні!… Земльа — так собі; земльа, та ј годі!… Та через земльу ја втерьав своје шчастьа, своју дольу… втерьав. А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимохвіју, — шчо то за льудина така?!… Ото вона сьогодні мені ј спиласьа… Наче јанголь, јак свјата душа, літала вона над мојеју головоју…
— Хто?… не розбирајучи Чіпчиного марива, питаје Лушньа.
— Гальа!… Моја льуба… најкрашча над увесь світ…
— Јака Гальа? — питаје вдруге Лушньа.
Чіпка схименувсьа.
— Не знају, — доказав, і замовк.
— Чи не закохавсьа, бува, та ј не хвалишсьа?… допитујетьсьа Лушньа.
Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержујучи дух, шчо б Лушньа не почув. Довго мовчали обидва.
— Шчо з тобоју таке: чи ти здужајеш, Чіпко?
— Нічого… Болить тільки все… Побили сучі сини до живого тіла, — јак печене болить…
— То ти б до знахарки пішов, шчо б масти јакојі дала, або зільльа.
— Загојітьсьа ј так. А сліди хоч і зостанутьсьа, — то дарма: вони будуть нагадувати, шчо б часом не забув…
Довго шче вони між собоју балакали, поки поснули. А поснули вже тоді, јак стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, — волосажар на північніј стороні догорьав і тремтів біловастим світом, а јасниј місьаць почав біліти, спускајучись на-супроти за гору.
