шчось вьетьсьа так… жаліјетьсьа бабі. І зарані льагла спати.
Не спитьсьа јіј. То думки, то кашель не дајуть заснути. Оце зведе очі, запльушчить — і роскрије: јіј верзетьсьа пјане гришче. Перевернетьсьа вона на другиј бік, уткне ниць у подушку своје лице, — кашель підступить під горло, лоскоче, душить… Вона підніметьсьа, кашльаје, схопивши голову в руки… Сидить… Кашель трохи втих, одіјшов… Думаје вона: де та смерть забариласьа? де вона ходить?… Та з смерті перенесе јіјі думка на јого, на сина… та знову на смерть… На силу перед світом заснула. І до світа не вставала.
Ранком долітало до јіх хати нестьамні крики та гуки… То одкликаласьа московська розправа.
— Господи! шчо тільки робитьсьа на вигоні! вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда. — Москалі стали кружком, обступили крепаків, — та кожного беруть, та ј бјуть… Ті кричать, просьать, мольать… А народу збіглосьа на ту біјку дивитисьа… то ј землі важко! А справник, чи јакијсь там старшиј, јак крикне на льудеј: „што ви стојіте, сьакі-такі?… вон отсьуда!“ Так усі ј полинули — хто куди попав… Хто прьамо шльахом; хто через городи, — аж тини трішчать, а вони городами та снігами так і чешуть… Сказано: страх такиј, шчо господи!…
— А мого там не бачили? — несміливо запитала Мотрьа.
— Бачили ј вашого… бігав там, та льудеј збірав: думка була рьатувати…
— Пјаниј? перебила баба.
— Бог јого знаје — чи пјаниј, чи ні. Бачила тільки, шчо до кожного приставав: не дајмо: заборонімо! Так јого москалі јак запопали…
— Та ј… де јого діли?… з льаком скрикнула Мотрьа.
— Не знају, не бачила. Казали льуде, шчо ј јого
