либонь бито. Та так, кажуть, немилосердно, шчо аж кров цівкоју…
Вид Мотрин, ј без того хмуриј, шче душче потемнів… Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очеј — потекли по шчоках, по глибоких рівчаках, шчо літа, та недольа попроорьували по сухому виду…
Баба шче довго роспитувала сусіду; сусіда шче довго росказувала. Мотрьа вже не чула нічого того. Серце в нејі шчиміло, боліло; голова, јак отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. „Бито… прильудно, принародно бито…“ думала вона, заливајучись сльозами. „До горьа, до нужди, до мого безголовја — шче ј сорому прибуло… поговору!… А скільки шче пријдетьсьа перетерпіти тајемних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули: кажуть, чоловіка вбив!… хоч і не він, — та вже, коли так, то він! Голову ограбив, писарьа… Він!… І льудеј перепојів, на лихе підбив… Він !… І все він, усе він!… А тепер јого, јак јакого. — прости, господи, — душогуба, — прильудно нівечили… А воно ж: јого тіло — моје тіло! Јого бјуть, — мені больаче… Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові… Господи! вже јак на кого узльатьсьа льуде, — то до крају вже дојідьать, до кіньцьа догризуть! Шчо де не зробитьсьа, чого де не видержуть, — усе він, пјаницьа, розбишака!… Та вже коли б хотіли помститисьа, коли він заслужив того, — то хоч би не прильудно, не принародно!… А то ж — кожне бачило, кожне чуло… Пани… а душі льудскојі, серцьа в них немаје! Јім, коли простиј чоловік, то все одно, шчо товарьука… Лупи, биј јого прьамо рублем… не зігнетьсьа!… Боже! боже! де ж твоја правда свьатаја?…“
Вона була тепер сердита на всіх льудеј, на весь мир, на ввесь світ, — на панство, штчо јіјі сина побило… Хто јім дав право јіјі дитину безчестити?… на москалів, шчо так немилосердно по катівськіј били; на
