льудеј, шчо не тільки не оступалисьа, не обороньали, — а дивилисьа на те, та сміјалисьа… У кожніј льудині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркиј глум над јіјі материньским жалем, над јіјі бідноју головоју; самиј голос бабин, — стариј та покіјниј, здававсьа јіј потајними жартами над неју самоју… „Чужі… чужі… Шчо јім?… у них болить?… јім шкода?!“ думала вона, обливајучись гіркими слізьми, шчо так і плили, так і лилисьа одна за другоју. І кльала вона своју дольу; проклинала льудеј, проклинала своју кохану дитину — свого сина, котрого так жалкувала… То був болізниј лемент душі, глибока враза серцьа, — нікому невідомі, окрім матері… Тільки одна мати вміје разом кохати своју дитину ј ненавидіти; жалкувати ј проклинати; бажати бачити, чути — ј не дивитисьа, не слухати…
На другиј день прокинувсьа Чіпка, јак уже сонце підбилосьа. Окликнув Лушньу. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вијшов з хати, та ј потьаг прьамісінько в Крутиј Јар.
— А шчо Чіпка? јак? — стріли јого товариші.
— Нічого… живиј! Усе гаразд… Гльадіть тільки: ні слова, де були. Сказав, — у чорніј сиділи…
І давај росказувати, јак јого Чіпка трохи не вбив, — јак він вибрехавсьа; росказав і про останьньу розмову з Чіпкоју; радив пристати… Пацьук од разу згодивсьа, Матньа впиравсьа.
— Стань у службу, казав він, ніколи ј чарки горілки випити…
Одначе Лушньа та Пацьук укландали ј јого пристати на Чіпчину раду. Оже він згодивсьа наньатись
