те мене бог покарав… Простіть мені! не гнівајтесь уже на мене!…
Не видержала Мотрьа. Сльози бризнули з переповнених очеј і, јак горох, котилисьа по виду, падали на долівку… У душі разом заговорила ј одрада, ј жаль, і докора… Јіј льубо, одрадно було, шчо син покоривсьа, шчо він побачив, јакого лиха наробив собі, через своју дурну голову та ледачу вольу, шчо він повинуватив себе перед неју, перед матірју, котру образив так… І разом уставала перед неју, чорноју хмароју, синова зневага, давила, јак обценьками, материне серце; прохаласьа вилитись хоч у гірких докорах… Мотрьа, вмивајучись сльозами, стала ганьбити сина.
— Тепер, бач, і до матері?!.. тепер і до нејі, јак нікому пожаліти?… А јак тоді, — так мати сьака ј така!… Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?… мене на старість пустив по чужих льудіх тиньатись… шматок хліба од чужих льудеј пријмати… таке про тебе слухати?… Шчо ж мати, — ворог твіј?… Мати, јак мати!… Вона б својејі пучки врізала, та дала својіј дитині, шчо б јому було крашче! А ти зараз у гору; зараз — сьака-така!… А тепер, бач, јак поповчили, — так і матері стало треба?… Зараз до нејі?… Шчо — добра московська наука?… добра?!… Тепереньки ј покора де взьаласьа… А тоді… мати слово скаже, а ти десьатеро… мати заплаче, — а ти в бучу!… А ја тобі скажу, сину: коли б у матері була така сила, шчо б тебе провчити, јак чужі провчили, — то не скакав би ти, јак зінське шченьа, в гору, — не дорікав би гіркими словами стару матір, шчо над тобоју довгих нічок не досипльала, од свого рота одривала, та тобі давала!… не ображав би ти јіјі серцьа так!…
— Не згадујте вже того, мамо!… Простіть… забудьте! То було давно колись… Шчо ж піаниј чоловік?… Пјаниј — дурниј… Сами знајете: не поставить свічки, а звалить!…
Мотрьа замовкла, втерала руками сльози… Баба ј собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стојав, повісивши голову, коло порога… Мотрьа гльанула на
