лајав він. — Ждав-ждав, уже ј спав, — нема… јак у воду попадали. Уже мав був до-дому вертати…
— Не журисьа! Довго ждали, та добро придбали, — каже јому товстенькиј чоловік, указујучи на Чіпку.
— От, не видав! одказав незнајомиј, та, не гльанувши на Чіпку, першиј скочив на повозку.
За јого приводом побралосьа все товариство: то на одну, то на другу… Швидко вони покотили полем, — тільки кінські підкови хльапали та кальука на всі боки розбігаласьа од прудкојі јізди…
Перед світом вертало дві повозки — прьамували на простець до Гудзевого Хутора. На них — повно наших рибалок. Де-јакі лежали та спали; де-јакі так хильалисьа — дрімали; а два — поганьало.
Дојіхали до двору. Товстенькиј чоловік скочив з повозки, підіјшов до хати.
— Јавдохо! Јавдохо! гукаје під вікно. — Відчини!
„Це ж москаль?!… подумав здивованиј Чіпка. — Ја бо ј чују, — знајоме шчось… Так, бач, чого він багатіје, та шчо року стројітьсьа?!…“
Блиснуло світло в шчилину віконниці; скрипнули двері; брьазнув цеп більа воріт; кинулись собаки. Ворота росчинилисьа. Повозки підјіхали до рундука, стали.
— Ну, тепер у хату, пани-молодці! каже москаль: — повечерьајемо. А ми з Сидором конеј роспрьажемо.
— Давај, распрьагьом! — одмовив Сидір по московськіј, і скочив з повозки до конеј.
Повставали ј другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім у хату, звідки світилосьа світло. Чіпка јде за другими, не памјатаје сам себе: јого обхопили ј страх і радість… „Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?… А може?…“
Тут саме ввіјшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті, аж полискувані; в кутку образи мідьані ростворчаті, јак у кацапів; по стінах — під склом картини; стіл — трохи не через усьу хату; на столі свічка горить…
