— Добривечір у хату! привітали всі москалиху, шчо стојала посеред хати з кльучами в руках.
— Або доброго ранку, — одказала вона.
— А хіба воно вже ранок? пита хтось з гурту.
— Та вже незабаром і світ, одказује москалиха.
— Бач, а мені, мов, усього година минула, јак вијіхали.
— Гаразд, мабуть, порались… А чи стојіть же то шкурка за вичинку?
— Питајте, он того! — одказује чоловік у московськіј одежі, тикајучи пальцем на Чіпку. — Ми оце порішили: отаманом јого наставити.
— Хто ж то? питаје москалиха, прикро дивльачись на Чіпку. — Шчось, мов, знајоме, здајетьсьа?…
— Чого ти, тітко, обдивльајессьа мене, јак вовка? Ја такиј же, јак і всі! каже Чіпка, не видержавши јіјі пильних огльадин.
— Та ја не мов тебе де бачила?
— Може ј бачила… не знају.
— Чи не Варениченко?…
— Може, ј він…
— Хто Варениченко? пита москаль, увішовши з Сидором у хату.
— Та ось — цеј! указује москалиха на Чіпку.
— Ні, жінко, — каже усміхајучись москаль: то, мабуть, обух, або довбньа, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, шчо в Гершки ночував. А кацап — ја тобі скажу — все одно, шчо ведмідь… Јак піјмав мене в лабети, јак придавив, — то в мене ј дух у пјати заліз! Добре знају, шчо, коли б не він, — тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кісточки привезли до дому, — та ј ті не цілі: потрошчив би прокльатиј ведмідь… Оже, спасибі, виручив!…
— За те, мабуть, не мала ј камза перепала? — питаје хтось.
— Та буде з нас, — одказује Чіпка, витьагајучи гаман