тут погано?… Аби тепло, та горілка, то ја хоч на цілиј вік зостанусьа…
Усі зареготалисьа, ј рушили зза столу.
— А шчо ж, справді пора! Отто тільки: дошч, јак затьавсьа… А час!
Устав і Чіпка. Подьакували хазьајінам; позакурьували льульки, ј потьагли з двору: одні в одну, другі — в другу руку. Чіпка з својім товариством пішов у Піски.
Одіјшовши вже геть у поле, огльадівсьа — кесета нема.
— Стојте, братцьа! кесет забув…
Повернув назад; дивитьсьа — на хвіртці стојіть Гальа ј гукаје:
— А чиј кесет? хто кесета забув?…
— Шчо таке? — обзивајутьсьа до нејі з другого боку.
— Кесет… підньавши кесета в гору, показује вона.
— Кесет? — Не наш! та ј пішли собі.
Чіпка побіг підтьупцем. Тим часом Гальа на кесет роздивльаласьа, — розшморгувала, загльанула в середину, полапала рукоју та ј знову зашморгнула.
— Міј… міј… Галочко! каже стиха Чіпка, добігајучи до нејі.
— У-у-у, јолопе!… Јак квочка з курчатами, так ти розгубивсьа з својіми думками… Не знајеш, шчо ј діјеш…
Сунула јому кесет у руки, а сама швидче за хвіртку.
Гльанув Чіпка на кесет… Шчо за біс? Тьутьуну було не більше жмені, а це так оддулосьа… Шчо воно? Розшморгнув, полапав, — мньаке; витьага: — другиј кесет, з синьојі шовковојі матеріјі, вишитиј червоними квітками ј кругом обсажениј червоними китицьами!!…
Очі в јого загоріли; по виду розливсьа всміх…
— Льубо моја!… коханьньа моје!… прошептав він, і весело повернув до товариства.
