Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк і Чіпка, думајучи своје про себе.
Післьа ціјі розмови, діждали неділі. Хмурне небо розгодинилось; блиснуло сонечко јасне; повінув вітерець — стрьахла трохи земльа.
— Ја, мамо, каже Чіпка, піду в Омельник на јармарок: чи не купльу коньаки?
— Боже тобі поможи, сину! Тільки — на ві-шчо ти на зиму јіјі купиш? Чим јіјі прогодујемо?
— Та вже знајдемо чимсь.
Зньавсьа Чіпка післьа раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прьамісенько до Гудзьа на хутір.
Пријшов до двору, — всьуди позачиньано, позапирано. Почав Чіпка дергати хвіртку: хвіртка була заперта. Дві собаки кинулись до воріт, брьазкајучи щепами.
— Хто там? гукаје голос з двору.
— Це ја. Одчиніть!
— Хто — ја?
— Чи дьадько Максим дома?
— Ні, нема.
— А де ж?
— Појіхали в Омельник на јармарок.
— А тітка Јавдоха?
— Та ј мати ж з ними.
— То це ти, Гальу? пізнав јіјі Чіпка по голосу.
— А ти хто?
— Та відчиньај уже, — тоді побачиш!
Пізнала ј Гальа Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одшчепнула.
— Чого це ти пријшов?
— Тебе одвідати… јак поживајеш, моја горличко?
Гальа мовчала. Гльанув на нејі Чіпка, та ј здивовавсьа: пожовкла, з лицьа спала, зморшчилась…
— Шчо з тобоју, Гальу? — аж скрикнув. — На тобі лицьа не знать… Ти недужа?
