— Та јди вже в двір, — сердито одказала вона, з нетерпльачоју. — Стану ја під двором розмовльати…
— Чіпка ввіјшов у двір. Гальа зачинила хвіртку, зашчепнула, ј повела в своју хатину.
Хатиночка, — јак чашечка: невеличка, чиста, јасна, весела. На покуті стојали образи в срібних шатах, заквічані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретьазьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку — стіл стольарнојі роботи; в другому — ліжко, заслане мньаким шовковим ко́цем; по-під стіноју — невеличкі стульці. Всьуди так хороше, чисто; пахошчі од васильків та мньати окривали всьу хату, лоскотали чутьтьа… Чіпці здалосьа, шчо він у рај вступив… Усе гаразд, јак би не така сумна Гальа!
— Ти не здужајеш, Гальу? знову пита јіјі Чіпка, пильно дивльучись у вічі.
— Ні, здорова… тільки не весело чогось… так шчось за серце ссе.
— А ја тобі ј не дьакују за кесет, — мовить, здумавши Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама бува ј гаптувала?…
— Јакиј кесет? питаје Гальа, звівши на јого својі задумані очі.
— А тој, шчо ти в міј вложила, јак забув свого….
— Коли? Шчо це ти — збожеволів, чи шчо?
— А хто ж то вложив?
— Та коли?
— Та тоді ж, јак міј вертала.
— А ја почім знају?… стала б ја такому . . . . . . . . кесет дарувати!! От, шче не видано!… веселіше зашчебетала вона.
По голосу пізнав Чіпка своју недавньу Гальу, жартовливу ј веселу. Серце јого зраділо, очі заблишчали.
— Галочко, почав він.
Гальа дивиласьа прьамо јому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніјаково.
