од натовпу почутьтьа та від сліз горіло. Гльанула вона на јого та јакось жалісно запитала:
— Чому ж ти батькові та матері не сказав?…
— Ја хотів, моја горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?… чи вподобала мене, моје коханьньа?…
Гальа, — мов ожила. Випрьамилась, довго ј пильно дивиласьа на Чіпку, — не мов вивідувала правди. А це зразу, јак заломить својі руки — аж пальці захрушчали… В очіх у нејі заграла одрада не одрада, зло не зло, — шчось добре, льубе, а разом хиже ј лихе.
— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, јак ја вільна була?… јак вінок плела?… јак по широкому польу, по луках квітки збірала?… Гульала по світу, — нема впину, нема заборони… А тепер?… тепер…
Вона знову заламала руки, — знову јак поламані, захрушчали пальці; на очі навернулисьа сльози, — от-от бризнуть…
Чіпка — сам не свіј. Зблід на виду, опустив голову, — та не швидко вже стиха бојазко запитав:
— Шчо ж тепер, Гальу? шчо?… Скажи мені… все, все!…
— Шкода… засватана вже ја!…
З очеј хлинули сльози в нејі, облили личко… Закрила вона јого рукавом, знову опустиласьа коло вікна на стулець, схилила на руку голову, та нерозважно плакала…
Јак хто гостриј ніж угородив Чіпці в серце, — так невеличкі ті три слова. Јак хто обухом гамселив у јого голову, — так одзивалосьа в ніј гірке риданьньа Галине… Він хапавсьа за думку, — шчо тепер робити, — та голова ј памјать уже не служили јому… Думки рвалисьа, на шматочки; він силивсьа звести јіх до купи, напрьагав розум… та, здајетьсьа, ј розум јого покинув… Нічого не пригадаје… Чув тільки, јак у голові гуде,