ми крадемо? Ми своје одбирајемо… Пан — наробив нами; жид — надурив з нас… А нам хіба з голоду пропадати? серед шльаху погибати?…
— Чіпко… голубе міј! кинь!… Не буде шчастьа, не буде добра… Ти пријдеш у ночі з побојішча… льажеш коло жінки… та тими руками, шчо недавно льудеј давили, в крові грілисьа… будеш жінку пригортати… Тими вустами, шчо несли тільки лајку та прокльони всьому світу — станеш јіј про своје коханьньа шептати, будеш цілувати… у-ух!…
Вона затрьасласьа всьа, јак лист на осичині.
— А жити ж з чого? — напіра Чіпка.
— Робити чесно… працьувати шчиро…
— А товариство?.. А батько?…
— Зајідемо в другиј крај… де б нас ніхто не знав, ні відав…
— О-ох Гальу! Не знају, шчо буде. Ја — отаман… Јак почује товариство, шчо кинув, — не животіти тоді. Покльалисьа так ми один одному…
— Кому ви кльалисьа, душогубці, розбишаки? кричить, схопившись, Гальа. — Кому ви кльалисьа?… Прокльаті!
— Один одному кльалисьа, Гальу…
— Чорт чортові кльавсьа!…
Гальа зареготалась болізно; божевільниј сміх јіјі розкотивсь на всьу хату.
Чіпка гльанув на нејі, замовк, та, јак підстрелениј, опустивсьа на стулець…
— Ти думајеш, — перегодьа трохи, знову почала Гальа: — ти думајеш — легко мені дивитись на житьтьа батькове по бік з житьтьам добрих льудеј?… Бачиш: вони шчиро працьујуть, чесно хліб заробльајуть, з льудьми поводьатьсьа… і встајуть і льагајуть тихі, спокіјні… А тут?… Сиди, јак у тьурмі, на запорі… Страшно ј очеј показати між льуде… Настане вечір, — ціла јурба
