вити, — то серце јого наче хто в жмені здавить; коли ж нагадаје, јак вони поберутьсьа, житимуть у парі, — од серцьа одіјде важкиј гніт, і легко-легко воно затіпајетьсьа… „А јак же з ними розвјазатись?… јак јіх зрадити?… присьагу поламати?…“ Од такојі думки знову обхопить јого сум; знову серце заније… Отак мінилисьа јого думки: то веселили одрадоју, то пекли огнем туги — ј знемогав він од натовпу јіх. Він уже радніјшиј би јіх забути, покинути, — та сами вони лізли, јак мара, в јого голову… Шчо б розірвати јіх чим-небудь, він почав обдивльатисьа навкруги… Нігде ні душечки, ні льалечки. Німе та буре поле розстилалосьа перед ним і за ним. День випав хмуриј, невеселиј. Дошчу не було; а тільки хмари, јак димчаті килимці, заступали світ соньцьа, пересувалисьа з місцьа на місце, плавали по високому небі, одна одну доганьајучи, одна другу переганьајучи, ј кидали своју сіру тінь на чорновату земльу… Вітер тьаг легенькиј з полудньа… Чіпка підвів голову, радиј хоч вітрові, шчо обвівав јого червониј, јак калина, вид, прохоложував гарьачу голову… Јому стало не мов легче од такојі прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у јого душу, а журба впрьама все таки не кидала серцьа… І Чіпка затьаг:
Зелениј бајраче, на јар похиливсьа;
Молодиј козаче, чого зажуривсьа?…
Спершу тихо, протьажно виливаласьа пісньа, ј чутно в ніј було тугу невимовну, плач гіркиј — задавлениј; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертавсьа на всі боки, і, јак зімні заводи вітру, розльагавсьа журливо по пустельному польу…
лунала пісньа; а поле, мов шче дужче почорніло, аж насупилосьа…
