Вернувсьа Чіпка до дому, та зараз кинувсьа по хазьајству, — не загльанув і в хату. Мати тільки ј бачила, јак він овечатам підкладав просьанојі силоми.
Настав вечір. Мати роспалила піч, поставила вечерьу варити. Уже ј вечерьа поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, приньалась перемивати посудину, підмітати хату. Уже ј коло посудини упоралась, і хату підмела, — не јде Чіпка.
— Шчо це він там так забаривсьа? — промовила Мотрьа сама до себе, та ј вијшла погукати.
Гукала-гукала, — не чутно. Увіјшла вона в хату, підождала шче трохи, — немаје. Материне серце стала розбірати досада.
— Јак би знала, не захожуваласьа б і коло вечері… Хоч би був у хату напльував, сказав, — чи дома ночуватиме, чи знову повіјетьсьа на всьу ніч… Побила мене лиха година, та нешчаслива, з тими побіганками! Та то ж — день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повіју всесвітньу, — та ј віјетьсьа…
З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечерьати. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, у друге, — та ј удавиласьа… Сьорбнула ложку шчерби, — та ј загадаласьа… Галушка на спичці захолола; шчерба в мисці застигла — заволокласьа зверху сироју плівкоју… Јак здумала Мотрьа знову јісти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерьу на припічку, обмила ложку ј миску, — та ј полізла на піч спати… Думки про сина обступи јіјі ј не підпускали сну…
