— Нічого не знају, — одказав понуро Лушньа, ј перекинувсьа на бік.
— Божевільниј!
Чіпка пльунув і вијшов з клуні. Серце јого пекла досада… — „Піти б до Петра та до Јакима? — подумав він. — Так же не близькиј світ: треба аж на Побиванку теліпатись…“ Він знову вернувсьа до Лушні.
— Тимохвіју! та скажи, Христа ради…
— Шчо ја тобі скажу?… І чого јому так припало до того Сидора?!…
— Ироде! гаспиде! закричав Чіпка: напивсьа, шчо ј јазика не повернеш у роті, — то јому ј бајдуже, шчо тут з тебе жили тьагне…
— А-ај, го-спо-ди!… позіхајучи, каже Лушньа. — Ходімо вже… та ј устаје.
Чіпці трохи полегшало. Вијшли вони з клуні; напрьамились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуньа стојала оддалеки. Треба було переходити до хати через пустинньа. Тут вони стріли метку москалів, котрі јшли до півниці випити пива. В тој час уже добре смерклосьа. Вони поздоровкались з москальами ј швиденько поминули јіх. Коли це — шчось ударило Чіпку ззаду по плечі.
— Здоров, Чіпко!
Чіпка огльанувсьа, — Сидір.
— А-а, здоров, Сидоре!
— Куда јефто ви? питаје Сидір.
— Та тебе шукајемо, — одказав Чіпка.
— Ну, вот і харашо. Пајдьом вмьестье піва випьјем.
— Ви јдіть собі, а ја піду спати, — каже, одрізньајучись, Лушньа.
Чіпка пішов з москальами.
— Сидоре! ја до тебе мају діло, — каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
— Какоје? кгаварі!
