— Та… бач… мнучись, одказује Чіпка: — льуде чужі…
— Кгаварі-кгаварі: ето, брат, свајі.
— Та хоч і својі, — та не можна…
— Ну, пајдьом паходім. Ви, братци, абаждітье. Ја — січась, — обернувсьа Сидір до москалів.
Вијшли вони у двох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім нальагла на земльу, а в додаток шче ј туман підньавсьа. Було темно ј вохко. Чіпка почув, шчо в јого јакось страшно затіпалось серце, мов шче ніколи так не билосьа; в грудіх спірало дух, важко було дихати… „Шчо — јак не схоче?“ думав він. Серце в јого хололо, він не знав, з јакого боку підступити до Сидора.
— Ну, что жь ти? — не видержав Сидір.
— Та бач, Сидоре… Ја чув — ти женишсьа…
— Да. А что?
— Та, кажуть, либонь молода не хоче…
— Как нье хочет?… Да что малада, калі атьец с матьерьју слово далі!… Чево јеј јешчо?
— Та воно, бач, нічого… Јаке тільки ваше житьтьа буде?… Не з ними ж тобі жити, а з жінкоју…
— А калі нье будьет слушатьсьа — јефто на што? — і показав кулака.
Чіпку проньав на скрізь і страх, і холод.
— Сидоре!… не губи душі!… бовкнув Чіпка з опалу, та ј сам схаменувсьа, — та було вже пізно.
— Какој душі? — питаје здивованиј Сидір.
„Виручај, милиј боже!“ подумав Чіпка — ј голосно промовив:
— Вона тебе не кохаје… Ми з неју давно знајемось, та…
— Может бить хочешь, чтоби ја уступіл тьебье? — перебив јого Сидір. Нье, брат: не бивать јефтаму!
— Ти, јак москаль, брате-Сидоре, — всьуди вештајешсьа, всьуди ходиш з полком, — ти собі знајдеш десь крашчу…
— Да что ти, брат? Вьедь ја іздьержалсьа… Четвертнују фьедьфьебельу дал, пьатідесьатірубльовују рот-
