пробивавсьа білуватиј крај схід-сонцьа. Чіпка встав, та не вмитиј, не рошчесаниј, побравсьа прьамо в Піски.
Уже розвидньалось, јак він вернувсьа до дому. Шче здалека побачив: — блишчав огонь у вікнах јого хати. „Мабуть, мати прьаде,“ подумав він, та ј став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підіјшов під вікно, постукав.
— Хто там? одкликнуласьа мати з середини.
— Це ја, мамо! Відчиніть!
— Сину, сину! — почала виговарьувати Мотрьа, впускајучи в хату. — Доки ти будеш волочитисьа шчо-ночі?… Чи не за старе бува знову приньавсьа?… Та то ж — шчо ночі! Јак вечір настане, — так і зньавсьа, ј пішов… А он — всьуди такі чутки ходьать… Шче на тебе, чого доброго, скажуть…
Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавньа радість тихо мирила јого серце.
— Не журітьсьа, мамо! — з усміхом, одказује він: — Ось, незабаром, јак бог поможе, не буду ј з хати виходити…
— Видно по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала; а вже матері не послухајеш…
— Та, може ј жінка…
Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона јіјі, ј зрадувала. Одначе Мотрьа не сказала на це нічого. Вона тільки суворо гльанула на сина,та ј знову сіла за гребінь.
Чіпка, запаливши льульку, вијшов до скотини довідатись, — та проблукав — уже геть сонце підбилосьа… А там — і мајнув на хутір до Гудзьа.
Гальа тим часом не дрімала. Јак тільки вернулисьа старі до дому, вона кинулась до матері ј стала јіјі сльозами благати, шчо б не губили јіјі краси, сили, здоровја в московських походах та переходах, на чужіј стороні, далеко від роду, з нельубим москалем…
