Шчо б вам, мојі рідні, шчасливо вік звікувати, та свов јіх діток до розуму довести!…
Гальа слуха-слуха таку сумну приповістку, про таке гірке та злиденне житьтьа, — та аж страх јіјі візьме… Вона не тільки нічого того не бачила ј не знала, а навіт ніколи ј не думала… Жаль давив јіјі серце за свекруху… „Не даром вона така стара, слаба, виморена, висушена!“ думала Гальа.
— Ви мені, јак рідна мати! — обертајетьсьа вона з шчирим серцем до свекрухи: скільки то ви горьа на својім віку звідали!… Чи то ж то ј Чіпка все те терпів, мамо?
— А вже ж, дочко! Јого оцими руками ј виносила ј вигодувала… ј він дознав, почім ківш лиха!
— Через те він і смутниј такиј; того ј не радісниј завжде… От ја: зросла в доволі та в роскоші, — нічого того не знала… завжде весела, співуча…
— Дај, господи, співати, — не дај тільки плакати! — одказује рада Мотрьа. І не нальубујетьсьа, не навтішајетьсьа невісткоју.
Тільки иноді, темнојі ночі, коли бурьа на дворі вије та плаче, в димарі, јак сова, квилить та стогне, — в вікна стукајучи кімјами снігу, мов пізніј подорожніј; коли все спить під заводи лихојі години; тільки старім льудім не спитьсьа, — ворочајутьсьа вони з боку на бік, стогнучи та охајучи, — больать у них старі кості, натружені замолоду непосильноју працеју; а сумні думки, јак чорна галич, окривајуть старечі голови, — тільки в таку добу закрадавсьа сум у Мотрину душу ј, јак у жмені, зжимав гірким житьтьам поточене серце…
— Шчо воно за знак? — думала вона: така багачка, вродлива, а покохала такого убогого?… Хај і покохала, — молода кров шпарка, серце гарьаче; — западе дівці парубок у воко, —— не встережетьсьа, јак і покохаје… Та куди ж батько та мати дивилисьа?…
