так він і звик до того… а тепереньки ј не хоче за чесну працьу взьатись!…
— Може, ј так.. Може, ј твоја правда… Може…
— Ні, Чіпко; крашче тихо, мирно жити; чесно заробльати ј поживати… А дасть господь діток діждати, — вигодујемо, виростимо јіх на добро, до школи віддамо… хај з малечку вчатьсьа… Може, вони в книжках тих вичитајуть, јак шче крашче жити, ніж ми з тобоју!…
Такоју тихоју мовоју та розумноју радоју Чіпка був јак сповивачем сповитиј. Од шчирих слів льубојі жінки серце јого впокојувалось; сувора натура, загартована давнім злиденним житьтьам, мньакшала: він тепер соромивсьа свого давнього безпутьтьа, тијі кривојі стежки, јакоју він думав діјти до шчастьа… Шкода јому було свого безталанного товариства; жаль јого погибелі… А сказати јім Галину правду — не ставало духу, сили. І він тепер ховавсьа, тікав від својіх давніх братчиків.
— Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, — казав Лушньа товариству. — Пропав чоловік!… Жінка коло спідниці пришила…
— Сказано: медовиј місьаць — солодче від усього на світі, — појасньав Пацьук.
— А горілка — шче солодча! додавав Матньа. — Хоч би ж до себе пријмав, бісів син! Адже за жінкоју јаку худобу затьаг?
— Справді… Ходім до јого, — підбиваје Лушньа.
— Ходім! ходім! замовльать усі разом, та ј підуть.
Чіпка побачить, вибіжить з хати.
— Так і так, братцьа, — таке ј таке лихо … Жінка занедужала, мати насилу сновикгаје; а хата — сами знајете — одна… Де ја вас пријму? — То дај нам хоч рубльа грошеј! — пристаје Луш-