Час не стојав. Промајнула вольа, поламала ланьцьуги віковічні, на котрих шче за дідів — прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались льудські руки; несміливо, наче чого бојалисьа, пријмались за земльу, котра колись була „богова та льудська“, потім стала „панська“, а тепер — хоч силоміць наділена — знову стала „льудська…“ Задурманениј неволеју льуд почав продирати очі… ј нічогісінько кругом себе не бачив, окрім — панів та мужиків!… Усе, шчо приросло до землі, копалось у ніј, обливало јіјі својім потом, — все те звалосьа „наш брат Савка…“ Невольа порізнила дітеј одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокиј јар, котрого ні перејти, ні перејіхати — хіба засипати… Та хіба можна засипати в рік, у десьать, у двадцьать років јаругу, котриј копавсьа не десьатки, а цілі сотні літ?… По один бік јару стојали потомки старшини кокозацькојі; стојали приблуди, котрих приманила својіми роскошами задурена Украјіна; — були між ними льахи ј недольашки, були москалі ј московські недоломки, були ј осиротілі діти Јуди, котрі замість свого зрујнованого царства, на чужіј землі, завели нове царство; тут можна було зостріти не трохи полупанків, котрі з дігтьарів, чумаків, крамарів, прикажчиків, повиводили својіх дітеј у „льуде“; поначепльали на плечі з мідними гудзьами мундирі, а на голови понадівали картузи з зірочками… Усе то була ватага, вигодувана чужоју працеју, обута ј зодьагнена чужими руками… Тепер вона стојала ј, јак голодниј вовк, клацала зубами, погльадајучи зо зла на другиј бік јару, де потомки козачі копалисьа в сиріј
