Умовили јакось „предводительського синка“ — того самого одинчика Васильа Семеновича, шчо не дошчупавсьа, — чи тверде чи мньаке тіло в Чіпчиного батька. „Синок“ то ј був чоловік ні бувалиј, ні видалиј, ні удалиј. Хоч він десь собі ј учивсьа, а про те був чоловік дуже невеликого розуму, шче меньшојі сміливости, шче слабішојі волі. Тільки ј батьківського, шчо — пиха панська, при котріј він зріс і викохавсьа, котројі ј тепер не кидав: вона јого ј погнала на місце, котрого всьак тепер сахавсьа.
Та часи тепер були зовсім не ті, шчо б одніјеју пихоју жити. Усьа молодіж наче „подуріла“: цураласьа не тільки „прав дворьанських“, — цураласьа роду… Не рідко син ворогував з батьком, обзивав јого бридкими словами, — „кріпосником, деспотом“; кидав рідну осельу ј, насміхајучись над батьківськими звичајами ј надіјами, бігав по Харькову або по Кијіву, питајучи сьакого-талого заробітку! За братами потьагли сестри: перестали ј ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч, јак під суботу рабин, за книжками, — забули про хазьајства, забули ј про гульанки… А в Кривинського, кажуть, меньша дочка в ночі втекла від батька з јакимсь студентом-поповичем,— повіјалась у Кијів учитись… Дворьанська пиха терпіла від такојі зневаги.
А тут, — јак на те, — „божевільна вольа“ незабаром понаводила за собоју ј својіх діток свавольних: земство, де нема ні мужика, ні пана, — мирові суди, де не питајуть, — јакого хто роду… Зовсім світ перевернувсьа! Про старе нічого вже було ј думати: треба јакось до нового пристројуватись, шчо б хоч тут не попустити свого. Шчо ж јого робити? јак јого приладитись? Руки до діла не призвичајені з-малечку, — не неволити ж јіх на старість?! А розум, — хто до волі думав, шчо панові потрібен робочиј розум? Панові треба було знатного роду, багаства; треба було вміти себе показати; вміти пожити, појісти, попити, — а мати робочиј розум, здатниј на діло, а не на вигадки панські, — панові не
