треба було… А тепер: розуму! праці! — тільки ј чутно, јак вигукували на всіх шльахах, на всіх базарах житьтьа. Хто зразу не перельакавсьа того покрику, та бравсьа за діло, — того захопльувало житьтьа на својі бистрі хвилі, мчало вперед, — то кидало на спід, заливало; то вергало на верх, підкидало в гору, знову несло на гребеньастіј хвилі, — аж поки не виносило на берег… Хоч боліли иноді в плавцьа помньаті боки, а все таки він, хоч і не твердими ногами, ступив на ту земльу, де колись усе живло тремтіло јого духу. Усе таки він був господарь на ніј, а не попихач, не најмит. Швидко він зживавсьа з новим својім місцем на старіј землі — ј підвертав јіјі під себе: вона јому плодила, родила, — ставало на пожиттьа јого! А хто перельакавсьа, — тој залазив до себе на хутір, у село, приклинав новиј вік, нових льудеј, день за день тьаг злиденне житьтьа, пројідајучи останнье своје добро — викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали половини ціни… За собоју житьтьа веселе, роскішне, без праці, без клопоту: перед собоју — вбоге доживаньньа віку, — може тьажка працьа на старість, — гірка турбота, замість спокоју, — без шага грошеј, котрі жидки вспіјуть вимотать, — без ступньа землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка… Јак же јого не проклинати такого? јак з ним миритисьа?!
„Сонмишче“, оставшись без ватажка, јак перельакана отара овечок, спершу було кинулось у ростич… На вперејми јому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становишче, де було паші доволі, де водопојі погожі, та ј стала на згірочку… Посеред отари ј „предводительськиј синок“ крутивсьа, — та видно јому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всьакојі лихојі години? Шавкун привик шче змалечку до всього. Шавкун відомиј здавна. Шкода тільки — Шавкун бојітьсьа перед вести: Шавкун здавна ходив позаду… То може він хоч піде на-
