Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/37

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 29 —

шчо вбили јіјі мужа-ужа… Синок каже: — „не вбивај, сестро!“ А сестра не послухала — вбила. За те мати ј прокльала јіх. Синові ж каже: — „Лети ти, сину, сірим соловејком, та шчебечи льудім і пізно ј раненько: шчо б тебе льуде слухали — ј не наслухались!“ — „А ти, каже, дочко, стань жалкоју кропивоју: шчо б тебе льуде проклинали, шчо б тебе з городів викидали!“ — От, син полетів соловејком, а дочка стала кропивоју… То то: јак соловејко шчебече, то увесь мир јого слуха — так гарно! А кропиву завжде виривајуть, јак погане зільльа, — шчо б і городини не глушило, ј льудеј не жалило!“

Такі казочки бабусини, при самотньому житьті, одсторь од товариства, пластом ложилисьа на дитьачиј розум, гонили в голові думку за думкоју, гадку за гадкоју… Глибоко западали вони в јого гарьаче серце, а в душі підіјмали хвильу гороју — з самого споду до верху… Јак ріј тој, гули в дитьачіј голівонці; јак заверьуха, крутились, вихорились… Од билинки перелітали до птиці: од птиці до скотини; од скотини до чоловіка — поки не засьагали всього світа! І здававсьа він јому увесь живим, балакучим. І скот, і травицьа, і навіть каміньньа — все те мало свіј говір, своју мову, — тілько вимовльало јакось инакше… А колись усе те було — льуде, і все балакало одніјеју мовоју… А тепер — ніјак і довідатись, шчо то за розмова!! А через вішчо?… Через льудеј… Все то винні льуде! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби — одібрали льудську мову! Вони льудеј својіх рідних — повернули в усе те… І за льудеј жалкував Чіпка на льудеј. Здавалисьа вони јому лихими, недобрими… І прокидаласьа невеличка злість у јого невеличкому серці, росла, виростала — і сторонивсьа він льудеј далі та далі… Тај льуде јого не жалували.