себе в канцільаріју. Не було, здајетьсьа, дльа Шавкуна шчасливішого дньа на світі, јак тој, коли јого зазвав Гетманськиј царьок в кабинет до себе, та став јому казати, шчо јак він себе шануватиме, то зробить јого чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радости та від страху, — то блід, то червонів; а вијшовши од великого пана, перехрестивсьа — ј сів у канцельуріјі за стіл. З того часу — день у день, ніч у ніч, Шавкуна можна було тільки ј бачити, шчо в канцільаріјі, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на кого не гльадьучи, ні до кого не обзивајучись, мов дльа јого не зосталось нікого ј нічого на світі, окрім тих бумаг. — Шавкуна хвалив письмоводитель; перед свьатками предводитель жалував јому по десьать рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратьанім гаманці на самім дні својејі невеличкојі скрині. Не забаром стариј письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на јого місце. Став він не останьньа спицьа в в колесі. Де взьаласьа в льудеі шана ј повага до јого! Тепер уже перед ним так шапки здіјмали, јак він колись. Оже Шавкун не впопав ні на шану, ні на вповагу, а державсьа пословиці: за свіј грош — кожен хорош! — Через те, здајетьсьа, не було в јого більше ніјакојі думки, јак тільки про гроші. Багаство, гроші — от шчо јому ј снилосьа! Жив він собі тихо, скупо; оженивсьа на такіј же скупіј, јак і сам, панноці, — та ј складали добро, не знајучи сами кому, — бо ј дітеј не було. Ні великојі радости, ні малого горьа не знало житьтьа јіх.
Так оцеј-то шчириј віл, котрому нічого просидіти, не розгинајучись над бумагами, з раннього ранку до пізньојі ночі, — оцеј прониза ј підлиза, котрого навчило житьтьа, де треба поклонитисьа, кому треба догодити, — держав тепер цілиј повіт у својіх руках, заправльајучи ним по својіј хіті, замість недалекого ј ледачого „предводительського синка“. Тој і лапки поклав: роби, мов, шчо хоч, шчо знајеш!
