неспокіјні, — мені з ними один клопіт, та ј годі! Шче Ларченко, јак передавав стан, перестерегав мене: Стережітьсьа, каже, пісчан, — бо то народ вельми завзьатиј! Аж воно так і је!
— Та воно, мабуть би, добродіју, ніјакого ј клопоту не було, коли б не так трохи…
— Шчо ж пак ја казав? — спитав Дмитренко, загубивши останньу своју думку ј річ. — А, бач… Так земство привіз!
— Шчо воно за земство? питаје Чіпка, пильно дивльачись у вічі становому.
— Земство… Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках: — козаки, панські ј жиди… Адже ј жиди је в вас? (Чіпка одказав, шчо је). Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, в Бајраках, у Вовчіј Долині… живуть помішчики, живуть купці, козаки, крестьане… Так усім, бачите, треба по шльахах јіздити; усім треба, — хрань, боже! јакојі пошести, від напасті обороньатись… Одному — трудно, а гуртом — можна… Ну, так бачите… (Дмитренко де далі став учашчати: „так“ та „бачите“, — видно, він гаразд і сам не бачив, ні знав того, про ві-шчо росказував). Так, от, бачите: збірајутьсьа гуртом — пани ј мужики — та ј робльать, шчо треба…
— Јак це? І пани робльать?! питаје здивованиј Чіпка.
— Та ні, не сами робльать, а виберајуть гласних… а ті виберуть управу з себе, а управа вже ј заправльаје всім…
— А станових тоді хіба не буде?
— Јак можна без станових? Станові — полиціја, а полиціја ј за земством дивитьсьа: шчо б дороги рівньали, містки гатили… Без полиціјі не можна! Хто б недојімку взискував, јак-би не полиціја? Станові, — поки ј світ сонцьа, будуть…
— Шчось ја гаразд не второпају, каже — роздумујучи — Чіпка: ј земство за дорогами, ј полиціја за дорогами…
— Ось почујете, јак зберетьсьа громада, та прочитају указ…
