На останньому слові в хату ввіјшли: козачиј голова з писарем, та панськиј старшина з старостоју. Крепаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похньупились; а голова з писарем, мов москалі, повитьагались у струнку.
— А! От, добре, — замість привіту, каже Дмитренко. — А ја тільки шчо хотів посилати за вами… Завтра в ранці шчо б мені була громада! Чујете? Вам кажу ј вам! Та гльадіть мені, шчо б не так, јак недојімку платите, — обернувсьа до крепаків з докороју.
— Тепер, ваше благородіје, — каже писарь, — гарьача пора… льуде в полі…
— Шчо мені до того — чи гарьача, чи јака? Ја вас вихоложу, јак не буде громади!
Старшина мовчала, тільки перетерала ногу об ногу.
— Јак же, ваше благородіје, сказати громаді? — питаје писарь.
— Скажіть: становиј земство привіз… читатиме… Чујете? земство? Не забудьте?
— Ні, не забудемо…
— Та ј утомивсьа ж ја, Никихвор Іванович… Ви не повірите: двоје суток з повозки не злажу…
— Ну, з богом! — повернувсьа до льудеј.
Ті сунули з хати — один перед одного, аж штовхајутьсьа в дверіх.
— Отака ловись! — каже голова. — Був Чіпка, а став — Никихвор Іванович… Шчо то значить — гроші!!
— Та гроші, јак гроші, — на те јому старшина ј староста. — А ви нам скажіть: чого це наш конокрад пријіхав?
— Та казав же: — земство привіз, одмовльа, замість голови писарь.
— Та чули, шчо земство… А ви нам ростолкујте: шчо воно таке? Чи не податки знову јакі?…
— А справді: шчо це воно, Василь Васильович? — питаје голова писарьа.
— Та кажуть би то — нова јакась управа… У нас