оце окружних взьали, а в них либонь швидко посередників не буде… Треба ж комусь льудьми правити?
— Шче нами трохи правили! — трохи кісток не виправили… А це шче јакусь нову управу видумали, — міркував, мов сам до себе, староста.
— Не можна ж так народ оставити… Ось, мов, вам вольа: робіть, шчо хочете, јак хочете… сами правујтесь, сами ј росправльајтесь! — каже писарь. — Адже такиј розгардіјаш пішов, шчо ј… Писарь почухав потилицьу.
— Так, так, піддакује голова. — Народ — шчо? От, ваші… давно таку бучу збили, шчо хоч з села збігај? Не прав таким запеклим льудом, — він тобі село переверне!
— Ага-га-а!… Тепер же ја знају, шчо це воно буде, — умішавсьа староста.
— Кажи! старшина јому.
— Бач, — натьакаје староста: не дурно вони так усилковались, шчо б льуде землі брали… аж воно на те ј вијшло! Јім шче хотілосьа поводити нас на вривочку… хоч вам царь вольу ј дав, — так земльа шче наша… платіть за нејі викупні… а ми роскинемо розумом, та шче шчось придумајемо… От, і придумали — земське… То викупні платили, а це шче — земське! Так скажемо ј громаді: на земське шче заробльајте!…
Тут вони діјшли до крепацькојі волості. Старшина ј староста одрізнилисьа, пішли в волость, а голова з писарем повернули в другу вулицьу — до голови.
У ранці, на мајдані, коло козачојі волості, зібралась у купу козача ј крепацька громада. Дмитренко пријіхав на Чіпчиних коніх, прочитав указ, росказав — кого вибірати; забороньував „сіре мужичја“ в гласні „перти“; радив — панів, котрі „все знајуть і все, шчо треба, зробльать“; похвальавсьа навіт, шчо јак повиберајуть „мужву“, то шчо б начувалисьа…
