— Бабусьу! питаје раз Оришки. Чи в мене батько був?
— Був, сину.
— Де ж він тепер?
— У москалі пішов.
— Бач, а хлопці казали, шчо в мене батька не було… бајстрьук! — кажуть.
— То — дурні хлопці!
— А хиба шчо?… Шчо то воно — недобре шчо?
— Стариј, сину, будеш, јак усе знатимеш. Не думај про се: то погане слово! Викинь јого з голови… То тільки злі діти так кажуть…
— Ја не буду злиј, бабусьу!… одказује Чіпка — та ј задумајетьсьа.
Трохи перегодьа знову питаје: — А чого ж міј батько пішов у москалі? на ві-шчо він покинув матір?
— Льуде оддали.
— За ві-шчо ж вони оддали јого?
— Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер шче не годитьсьа тобі росказувати.
— Чому, бабусьу?
— Так. Малиј шче ти дуже…
Така розмова велась у них не врьади-годи. Чіпку ж зачіпало, все торкало. Він про все баби роспитував. Баба росказувала. Јіј льубо було одкривати світ јого очім, — утішно думати: з јакоју натоптаноју головоју виросте јіјі онуча.
Шчедроју рукоју перекладала баба з својејі старојі в молоду Чіпчину голову усе, шчо заховала јіјі шестидесьатилітньа памјать. А Чіпка не брав, — гарбав усе те!
Оце було літком, јак зајде вже сонце ј спуститьсьа вечір на земльу, вијде баба з Чіпкоју з хати (бо в хаті душно), простеле рьадно перед порогом; дожидајуть Мотрі з роботи. Оришка сьаде, а Чіпка — коли сидить, коли