жики заворушилисьа під стіноју, затупали ногами на однім місті, згльадалисьа, мов питали очима один в одного: „А шчо?! кого тепер?“
Предводитель, пошештавшись спершу з Шавкуном, а потім з Крьажовим, задзвонив у дзвоник і, огльадајучи сельан, голосно запитав: хто хоче вибератись?
Шелест по троху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралисьа.
— Ось хіба Варениченко… јакось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.
На јого гльануло сто очеј; гльанув Дмитренко — ј затулив рукују свого рота: „мовчи, мов, нескребо!“
— Јакого Варениченка? — волеју-неволеју, вимовив предводитель.
— Ось!… ось!… почулось з-під стіни кільки голосів, тикајучи пальцьами, де сидів Чіпка.
Він почервонів. Усі вставились на јого очима.
— Ви желајете? — спитав јого предводитель.
— Та коли льудська ласка, та панська вольа, — одказав Чіпка, підводьачись, — то ј про мене…
Голос јого тремтів; лице горіло; очі світили радістьу.
Пустили на голоси: вибрали Чіпку. — Далі, розгарьачившись, вибрали Сајенка в губернські гласні.
Вибори скінчились. Сельане порозјіздились по домівках. Шани забенькетували в городі.
Вернувсьа Чіпка до дому. Гальа побачила в вікно, вискочила з хати.
— А шчо?
— Усе гаразд! скрикнув радо Чіпка. — Теперь ја, Гальу, не тільки гласниј, а шче ј член в управі…
— Не вже? — разом зрадівши ј зльакавшись, скрикнула Гальа.
— Далебі… вибрали, хвалитьсьа він.
— Кого вибрали? куди? — почувши останьнье слово, питаје Мотрьа, висунувшись у вікно.
— Мене вибрали, мамо, в управу!
