вибір тьажкоју дльа себе обидоју, зальакували де-кого з панів, шчо — коли на те пішло, то вони всі покидајуть управу: нехај заправльаје сам!… А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товсталезних томах законів, — чи не знајдетьсьа чого, шчо б випровадити з управи члена, котриј, — јак він бојавсьа, — міг стати јому на переметі, шкодити, не допускати просувати лапу до земських грошеј…
Шавкун — битиј жак! Недаром він посивів, сидьачи над бумагами. Він метнувсьа сьуди-туди; јак тој павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, јаке јому треба… Нічого сам не потрапивши, він повернувсьа за порадоју до свого давнього пријательа Чижика — секретарьа в суді. „Чи не було чого, братіку? чи не судивсьа він?“ допитувавсьа Шавкун. Чижик поньухав табаки, чхнув, приставив пальцьа до лоба, подумав хвилин з пјать, та ј поліз у шахву з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, загльанув у третье, в пјате, в десьате; натрапив слід; піјмав нитку — та разом з Шавкуном діјшли ј до клубочка…
— Најшли! — ускочивши в управу, скрикнув Шавкун подајучи:
Дѣло объ покражѣ пшеницы въ коморахъ помѣщика Надворнаго Совѣтника Василія Семеновича Польскаго и о прибіеніи сторожа Деркача.
Члени пороззівльали роти, повитрішчали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому „солдатскій сынь Варениченко оставленъ въ подозрѣніи“. — Управу обньала радість, мов кожному з членів прибуло від того шчастьа. Јак на те в городі лучивсьа Дмитренко. Јого закликали в управу; зачинились; довго балакали. Усі вијшли, всміхајучись.
Чіпка нічого того не знаје. На Маковіја појіхав у Хамло на јармарок, та вернувсьа аж перед Спасом. Тосамого дньа, јак він вернувсьа до дому, зајіздить до јого Дмитренко, росказује діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.
