Чіпка, јак почув про діло, — мов хто јого обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість — усе разом прилило в јого голову, мутило јого кров, гамсилило в висках; заходило жовтими ј чорними кружалами у віччьу… Сам він поблід; руки трьаслисьа… Він почував својім серцем, шчо це вертајетьсьа за ним давнье, простьагаје до јого руки, хоче јого схопити, обньати…. Шчо б себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів; став ходити по хаті; блудив мутними очима по стінах… Одна думка обганьала другу; одна одну випережала, — наче гралисьа на ввипередки; він хотів на бігу піјмати хоч одну з них; вони од јого тікали, зникали, одні тільки крајі јіх на одну хвилиночку мелькали, — поки не злилисьа в одну думку: јак не јак, а живцем не податисьа в руки!
Дмитренко, јак мара та, сидів над јого душеју; чигав, јак шуліка, — коли Чіпка пристане на јого раду, — сам вијде в отставку.
— Коли б мене на шибеницьу вели, та сказали: јак подаси сам, помилујемо; — ја б і тоді не послухав! скрикнув Чіпка. — Хто скаже, шчо ја чоловіка вбив?… Може, вони на својім віку десьатки, сотні на тој світ позагонили… А тепер шкода: нема волі!… Тепер завадило — всі рівні!… Ја льудім служу… мене льуде вибрали… мене льуде ј скинуть!
Појіхав Дмитренко ні з чим.
На другиј день летіла од предводительа бумага.
Через день — привезла стахвета приказ: „устранить гласного Варениченка“.
Упала цьа вістка, јак грім на Чіпчину голову… „Це гірше крадіжки, розбоју!“ думаје він. — „І назви цьому немаје… Там — пријшов, узьав — і нема… видно, чого нема!… А тут — усе је… ј добро зосталосьа, ј сам зоставсьа… То шчо з того, шчо зоставсьа?… Коли твоју
