честь украдено… душу твоју обезславлено… Та ні! не буде сього… Ми шче помірьајемось… Шче побачимо, — чиј батько старшиј… Не тој тепер вік… часи тепер не ті… не ті льуде!…“
Запрьагаје Чіпка конеј, јіде в Гетманське. Не поганьа, — жене конеј; не везуть вони, — мчать, — та прьамісінько до Пороха в двір.
Перемінивсьа Порох з того часу, јак јого бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличьчьа ростьаглосьа вдовш, осунулось; шчоки пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбивсьа, труситьсьа… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і јого Чіпка. Привітались, јак давні пријателі. — Почула Галька чужого чоловіка; увіјшла в хату; подивиласьа на Чіпку — ј вијшла мовчки. На ніј — лицьа було не знать, так вона схудла, аж почорніла…
Перше всього послав Чіпка за горілкоју: побігла чорномаза дівчинка, — Гальчина дочка. Порох зрадів горільці, ј випив під-рьад аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсьа јому својеју пригодоју. Не втајів він нічого: росказав, јак Дмитренко намовльав перед виборами льудеј у Пісках; росказав, јак крутив уса на виборах; росказав, — јак пани намовльались не пустити мужиків у земство, — јак були вибори… Сказано: нічого не втајів гостриј јазик ображеного Чіпки.
Гарьача мова роспалила гарьачу кров Порохову; засвітив огонь у јого старих очіх, — і він написав Чіпці жалобу. Хоч трьаслисьа руки старого писаки, хоч бризкало перо, — одначе з під јого отрута на папері зосталасьа… Вилив Порох у жалобі всьу своју злість, шчо накипала довгі роки: обписав, оцеркльував стариј јабеда панів Польських так, шчо аж сам трьассьа, читајучи Чіпці жалобу.
Чіпка заплатив јому добре, подьакував; одвіз жалобу на пошту, а сам појіхав у Піски.
