Горе, кажуть, об горе чіпльајетьсьа.
Вернувсьа Чіпка з Гетманського до дому з ростројуженим лихом у серці. Стріва јого мати; хвалитьсьа: нема Галі дома, појіхала до батька, бо Максим занедужав.
— Чого? — пита Чіпка.
— Господь јого знаје. Појіхав, кажуть, кудись на јармарок льубісенькиј, милісенькиј, а привезли — ледве дише.
— Гм… А шчо в вас чувати доброго?
— Шчо ж тепер доброго почујеш? Нема тепер нічого доброго… Он, росказујуть, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцьать најіхало, — та сторожі одбили… Кажуть, така біјка була, господи!
Чіпку подрав мороз по за шкуроју… „Так… так! — думаје він. — Оце ж воно јому ј ікнулосьа!…“
Пороспрьагав він конеј; підложив сіна. Ходить по двору, — не хочетьсьа ј у хату. Сонце саме заходило. Підньалась вечірньа шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свинеј кликали… Все то хазьајські клопоти. — Чіпці — бајдуже до всього того! Він навіть не дослухајетьсьа… У јого тепер својі клопоти, — не обберешсьа јіх…
Ходить він по двору — нудно; увіјде в хату — хатні померки шче дужче розвертајуть сумну думку. Розстилаје вона перед ним, наче страшниј килим, страшні пригоди житьтьа… Ось і Максим лежить — перебитиј… Ось висовујутьсьа давні, знајемі тіні: Лушньа, Пацьук, Матньа, шче ј другі братчики… Пјані голови горьать кровавим цвітом; у вочіх палаје хижість, холоднеча… Ось піднімајутьсьа в памјаті панські коморі, про них нагадали в земстві… пригадавсьа сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, божевільно стогнали… Чи правда тому?… — Правда… гола, страшна правда!… Шчо б він тепер дав, коли б можна було јіјі викинути з памјати, забути… Так ні!… Таке не забувајетьсьа!… Воно, мов
