становиј річ, розсердившись. Чого ти льудеј бунтујеш?
— То ви јіх бунтујете, а не ја! — одрізав Чіпка.
— Гльади лишень, козаче, шчо б з цілим јазиком до дому вернувсьа. Чујеш? — не забувајсьа!
Становиј пішов далі поміж возами. Чіпка знову приньавсьа за управу.
Над вечір вертавсьа він до дому вкупі з Грицьком. Він був сумниј, мовчав цілу дорогу. Грицькові, — аж моторошно стало, він зачепив јого:
— І охота тобі, брате-Чіпко, з ними лајатись?
— Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?
— Та пльунь на них… Хај јім з јіх управоју, з јіх земством!
— Мене громада вибрала… Ја громаді присьагав… Хто старшиј: громада, чи вони?
— То ј на громаду пльунь!
Чіпка аж позеленів од такого слова — ј нічого не одказав.
Пријіхали перед вечером до дому, сам на себе не схожиј. Гальа стріла јого на порозі, та аж перельакаласьа.
— Чіпко! шчо з тобоју? ти не здужајеш?
— Ні, здоров… Јісти хочу.
Дали јому јісти.
Чіпка сидить — насуплениј, жовтиј, аж зелениј; — јість мовчки. Пообідав, јак стало сонце сідати. Не підводьачись з місцьа, схилив він на руку голову, обперсьа об стіл, — та так і закаменів… Західнье зарево освічувало јого сумну, јак з мармору вироблену постать, — один јіјі згорблениј вид наганьав журбу тьажку… Гальа гльанула на јого — ј нишком стала плакати. Чіпка почув.
— Чого ти, Гальу?
Вона мовчала.
Він підіјшов до нејі; взьав јіјі руками за голову ј загльадајучи в вічі, промовив: — Скажи мені, Галочко, — чого ти?