— Ти мене зовсім забув… одказала вона, схлипујучи.
— Јак забув?
— За тим прокльатим земством, — ні поговориш ніколи, нічого…
— Та таки правда, шчо воно в мене отут сидить! — показав він на серце.
— Чом же ти јого не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотрьа. — Чи воно тобі не огидло?… На тебе вже дивитись страшно… Јакиј був, а јакиј став!!
Чіпка матері нічого не одказав.
На дворі стемніло. Спускаласьа ніч на земльу; утихомирьувала льудські клопоти, руки ј думки. Польагали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим ројем окрили јого голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодньа; назирнули кожну пригоду житьтьа јого, — гарьачили кров, мутили розум. „Скрізь неправда… скрізь!“ шептав він. „Куди не гльань, де не кинь, — усьуди кривда та ј кривда!… Живеш, нудишсьа, тратиш силу, вольу, шчо б куди заховатись від нејі, втекти від нејі; плутајешсьа в темрьаві, падајеш, знову встајеш, знову простујеш, знову падајеш… не вхопиш тропи, куди јти; не знаходиш місцьа, де б прихилитисьа… Сказано: великиј світ, та нема де дітисьа!… Коли б можна, — ввесь би цеј світ виполонив, а виростив новиј… Тоді б може ј правда настала!…“
Чујучи, јак важко Чіпка зітхаје, а не озивајетьсьа, Гальа знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похваливсьа јіј својім горем, — та трохи сам не заплакав. Гальа јого заспокојувала, голубила, пригортала міцно до серцьа. Чіпка одмовльав јіј нехотьа.
Наплакавшись, Гальа заснула, јак мала дитина: тихо, спокіјно.
Чіпка прокачавсьа цілу ту ніч — і очеј не змикав: усе думав, мучивсьа…
