Поховавши Максима, Јавдоха сама побојаласьа на хуторі жути. Підмовльала дітеј, — вони не захотіли. Тоді вона спродала дворишче, спродала все, шчо можна було спродати, та ј перебраласьа до дітеј. Разом з неју вступило ј нове лихо в Чіпчину хату.
Перше всього матері не помирилисьа. Јавдоха була пишна, горда. Јак тільки оселиласьа, зараз почала все на свіј лад перевертати, господарством заправльати. І те не так, і друге — не до ладу, ј третье — не на својім місці стојіть! — Мотрьа — з молодих шче літ зсушена то працеју, то нуждоју — суха, јак опеньок, тиха, бідненько зодьагнена — довго мовчала, потакала Јавдосі… Одначе не видержала. Јавдоха шчось уже стала дуже верховодити, за вішчось крикнула на Мотрьу. Мотрьу розібрала досада, вона обізвала Јавдоху паніјеју; а Јавдоха налајала Мотрьу нишчоју, дармојідкоју… З того ј пішло… Лајка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дньа, шчо б вони між собоју не лајались…
Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, ј вона, шчо б не сердити ј матері, ховаласьа од тих буч та сварок — або в себе в хатині, або в Христі. Вона рада була зіјти куди з двору, шчо б ні чути, ні бачити! Јак же вже ј јіјі зачіпали чим, то — звісно, јак дитина, — вона тьагла материну руч. Чіпка ј собі — хоч і бачив, шчо мати ні в чому не винна, — державсьа руки жінки, а за неју — ј тешчі. Довелосьа Мотрі таке житьтьа, шчо хоч без вісти тікај!
— Казала ја тобі сину, — жаліласьа иноді Мотрьа Чіпці, Јак уже ј јому тешча зальлье за шкуру сала, — ка-
