ваниј бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукаје на Іліју — карати злого. Котить Іліја — небо ј земльа двигтьать, јак од вітру перина, од јого бігу… Ось шваркнуло… вогньана стріла розпанахује небо… Страх обіјме Чіпку! На дворі зовсім темно; місьацьа не видно; біліје, миготить чумацькиј шльах через небо; блишчать, миготьать зорі… Тулитьсьа Чіпка до баби та стиха шепче: „Ја, бабусьу, добриј… Ја злого не робитиму, то ј бог мене не побје… А отих дітеј, шчо мене били та проганьали — тих бог побје, бо вони злі!… Ја буду добриј, бабусьу…“
Замовк Чіпка — дух притајів: думаје про Іліју страшного, про бога доброго… Трохи згодом, питаје баби:
— Ви казали, бабусьу, шчо бог нас хлібом годује?
— Він, дитино, — він нас годује…
— А чого ж мама хліб заробльаје, — ось досі з роботи нема… Каже, јак би не робила, то нічого б було ј јісти?…
— Дурниј ти, хлопче! каже баба. — Чоловік на те ј уродивсьа, шчо б робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки шче льуде в рајі жили, то нічого не робили, — јак свьаті були… Там, кажуть, було всьакојі всьачини — і јісти, ј пити! От вони ходили собі, та јіли… А сатана ј заздрів на јіх шчастьа, — та давај підбивати, шчо б согрішили… Вони ј переступили слово боже… Тоді ото господь вигнав јіх з рају огньаноју різкоју — ј рај зачинив, і сказав робити самим на себе… Ото ж з того часу ј почали льуде робити. А то — нічого не робили, — јак свьаті були!
— І на ві-шчо ті льуде согрішили, бабусьу?.... От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, јів-би!
— На те божа вольа, моја дитино!…
Не дурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, јак розважениј… Одними руками шчо заробиш? Тільки
