Сторінка:Хиба ревуть воли, јак јасла повні? Роман з народнього житьтьа П. Мирного та І. Білика (1880).pdf/402

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 394 —

Вона захотіла ввіјти в те товариство тихим јанголем-спасителем, навчити запеклі харцизьацькі душі, пјані голови — льубові до льудеј, до јіх мирних звичајів, до раз заведеного мирного житьтьа, Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати своју силу, шчо пручаласьа, рваласьа на вольу, переступала звичајі, топилась у гульні, в горільці; пјаним головам одрадна була несамовита свавольа, котра б не знала ні в чому припону, заборони, бујна та шумлива, јак самиј хміль… Јіх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного житьтьа! Не з јіјі мньакоју, до спокоју, до тихого шчастьа, похилоју натуроју, не з јіјі розумом, тонким та гнучким, рујновати було ту башту кріпкојі волі… Туди треба було не Галиного серцьа, льубльашчого, теплого, — а каменьу дебелого та холодного, шчо јого ніколи искра льубові ні ростопить, ні нагріје… Тијі волі не звојујеш слабоју рукоју!

Гальа побачила, шчо вскочила з Чіпкоју, јак риба в невід — і… заплуталась. Стала вона побиватись, борсатись, трепетатисьа… Шурхнула јак пліточка, в першу дірку — ј вискочила на чисту воду… а Чіпка зоставсьа в неводі!… Вона за ним убиваласьа, сумувала, плакала. Та він того вже ні чув, ні бачив. Він тепер, знај, співаје про неправду льудську; кльане земство, котре јому не далосьа в руки; лаје здиршчину, котру лајали всі небагаті льуде; бідује з крепаками, будить у них жаль, шчо вони одурені, шчо јім одвели нікуди невгодні землі; допомогаје јім грішми, коли пристајуть за подушне зборшчики; бенькетује з ними — ј часом, заливши очі, викрикује, шчо час би ј покарати… А пријде до дому — ј пјаними руками пригортаје до пјаного серцьа своју Гальу, не примічајучи палких сліз на јіјі очіх, та смутку на змарнілому личку…