куточку, та нишчечком і думају: чого вони плачуть обоје?… Оже не довго пан шчось і пожив післьа того… Зажуривсьа, та ј умер. Јак почула мати, то цілісенькиј тиждень тужила, јак божевільна, не својім голосом, а мене била шчось з місьаць — хто јого знаје ј за вішчо… Швидко нас знову в кухні забрали: матір — дивитись за дробино́ју, ј мене з неју… А в кухньах — нужда… голодно ј холодно! Мати ј давај красти всьачину: сальцьа було вкраде, — мені дасть, пупок або печінку з печенојі вутки… Піјмали јіјі јакось раз на крадіжці, ростьагли, та ј одідрали, јак кішку, — на силу встала… Оже не покајалась, не покинула свого ремесла… почала ото ј мене вчити. І, спасибі јіј, таки вивчила!
Слухаје Јавдоха такі речі, та підхвальује “доброго молодцьа“, шчо не забув науки. Гальа сидить сумна-зажурена: жалко јіј старого пана, жаль Лушньовојі матері, страшно такојі неволі… А Мотрьа на печі журитьсьа, шчо јіјі син з таким товариством гульаје: вона стиха шепче: „господи! і вродитьсьа ж така дитина на світ… отаке на матір сплести?! Сказано: нема бога в животі… ирод!“ — А Лушньа за те, шчо добре вміје јазиком молоти, частује товариство, примовльајучи: „Шчо б пани здорови були, шчо б нам худібки придбали!“
— А сами сконали! — кінчаје Пацьук.
Иноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі јому були такі гульбишча, а надто ті гострі кольучки, јакі часто ј густо заганьав јому в серце Лушньа, або хто другиј з товариства.
— А шчо, Грицьку, — чи пшеницьа вродила? — почне, бувало, з-далека Лушньа, натьакујучи на завсідні жалошчі Грицькови.
Грицько мовчить, мов не до јого річ.
— Шкода! — одмовльаје замість Грицька Пацьук: — тепер настали такі літа, шчо пшеницьа не родить…
— Чому не родить? — одгризнетьсьа Грицько. —
